"Нове наше море - нове наше горе". Так народ говоре про море", - записав
Олександр Довженко у своєму Щоденнику під час перебування на будівництві
Каховського водосховища. Вранці 4 жовтня 1954 р. він побував у "новому
Грушівському Куті, перейменованому на Ленінське". Це де два мальовничі села,
Грушівку і Кут, подалі від Дніпровських плавнів переселили в одне на високий
пагорб, аби вони поступилися місцем дну майбутнього моря. "Як же колгоспники
поставилися до ідеї моря і переселення?" - запитує у Щоденнику Довженко і
відповідає: - "Проклинали усі, кого переселили, і всі, хто цей захід
здійснював! - не витримав голова сільради і бабахнув правду. - Усі
проклинали!"

"Цей сон переходив у дійсність майже непомітно, - читаємо уже в кіноповісті
Олександра Петровича "Поема про море". - Весь Дніпровський Низ від Запоріжжя
до Каховки зразу став невпізнанним. Пішов під воду Великий Запорожський Луг,
потонули навіки старі хрести на дідівських кладовищах. Все, що батькам і
дідам здавалося красивим від перших дитячих років, - все щезло".

Та якщо сьогодні виникає бажання дорікати Довженку за те, що він же у своїй
"Поемі" наче оспівав фатальне будівництво водосховища, то це від того, що ми
досі не хочемо знати, навіщо він це зробив. А в своєму Щоденнику Олександр
Петрович прямо писав: "Багаті були плавні, поетичні і несказанно прекрасні. І
от вони щезли. І жодна художня наволоч не змалювала їх на пам'ять нащадкам,
боючись, мабуть, звинувачень у націоналізмі. Каховське море нічого уже не
скаже нашим нащадкам про свою передісторію, ніби й зовсім її не було, ніби
народилось-виникло воно в бозна-яку еру... Увесь знаменитий Запорожський Луг,
чаруючі історичні запорозькі ріки, заводі й села, де люди народжувались,
кохали і вмирали, - нічого не залишилося в пам'яті. Комусь так треба".

Так про море Довженкова поема чи про щось інше? Пригадайте: у ній голова
колгоспу зі зникаючої Грушівки Сава Зарудний скликає усіх земляків своїх,
вихідців з села. Усім їм були розіслані листи від імені дідів, батьків,
братів і сестер прибути мов на похорон. Зарудний приготував для них промову:
"Буде море, і наше село назавжди піде під воду. Ось тут, де матері наші ще
дівчатами складали колись пісні, буде дно морське. Художники, звичайно, могли
б для музеїв написати хоч би сто картин. Щоб побачили колись люди на картинах
морське наше дно, так нема художників, нема. І я подумав: якщо вже не
вистачило в них сумління чи розуму чи що інше скувало їх убогі душі, - давай
викличу живих".

Чи це і не нас, нащадків і сущих зараз, скликає тепер Сава Зарудний? Вже
тільки не задля того, аби попрощалися і ми зі своїм минулим та гіркими
сльозами поплакали на його могилі. Серед тих, хто приїхав за викликом Сави
Андрійовича в "Поемі про море", знайшовся один, який заявив: "Якщо згідно
інструкції дане село йде на дно моря, воно піде незалежно від приїзду всіх
тут присутніх або неприїзду їх. Тому навіщо особисто мене викликали? Я ж не
художник!" На це Сава Зарудний тяжко зітхнув: "Не тільки орли-соколи
злетілися до нас. Прилетіли й дрібні пташки".

Так чи не пора нам всім злетітися нарешті орлами і соколами?

Трагедія Великого Лугу

Я розмовляю з унікальним чоловіком. Це Олексій Артеменко, якому у 1954-му,
коли розгорталося будівництво Каховського водосховища, було 20 років.
Метикуватого хлопця запросили в помічники виконробу. Щоб побіля нікопольських
околиць Довгалівки і Новопавлівки вирубувати осокори, дуби і верби та
насипати кам'яну дамбу. А він одного ранку виліз на гребінь гранітного
відвалу, до якого з одного боку причалили навантажені глибами баржі, а з
іншого під'їжджали з тими ж глибами самоскиди, і заволав: "Не руште, не
чіпайте! Не треба нам ніякого моря, якщо воно поглине наші заплави й левади!"
І ні в яку не залишав гребеня, затримуючи роботи. "Ты что, малохольный или с
ума сошел? - аж скрутився і заверещав виконроб на прізвище Попов. - Хотишь,
чтобы тебя посадили, саботажник?" А далі подав команду негайно скинути хлопця
геть. Сьогодні 73-літній Олексій Іванович піднімає холошу і показує великий
та глибокий шрам на своїй нозі.

- Мене тоді схопили і силоміць поволокли з дамби, - розповідає. - А якийсь
водій не витримав, почав зсипати гранітні брили. Гостра брила й наздогнала
мою ногу, розпанахала її. Розпанахала, а мене однак тягнуть. Отак дістав я
поранення, захищаючи одвічні Дніпровські плавні. Місяців зо три лікувався...

І тому з тих пір та по сьогодні, продовжує Олексій Артеменко, створення
Каховського водосховища вважаю злочином, скоєним передусім для знищення
національної пам'яті та української історії, традицій і звичаїв нашого
народу, побуту і способу його життя. Затоплено не просто сотні і тисячі
гектарів по лівому березі Конських, а по правому Базавлуцьких та Кам'янських
плавнів, ті місця, де колись були Січі запорожців, десятки і сотні сіл
Нижнього Дніпра. Затоплено весь Великий Луг - чарівний та благодатний світ, в
якому віками формувався наш напрочуд чудовий етнос та відтворювався
неповторний генофонд української нації.

Гадаєте, Артеменко передає куті меду? Тоді пригадайте козацьку пісню "Ой, Січ
- мати, ой, Січ - мати, а Великий Луг - батько". Стосовно цієї пісні Андріан
Кащенко свого часу писав: "Козаки не випадково називали Великий Луг батьком,
себто тим, хто давав їм життя. І справді: коли б не було Великого Лугу, то не
існувало б і запорожців. Бо чи втрималася б у ХV - ХVII і навіть у ХVIII
століттях на низу Дніпра невеличка християнська громада - серед численних
татарських орд? А разом з тим Великий Луг був і місцем праці та заробітків
запорожців".

Великий Луг, що розпочинався відразу після Дніпровських порогів і сягав
Лиману Великої води на сучасній Херсонщині та простирався на десятки верст у
ширину, Кащенко називав дивом природи. Адже ще за чотири століття до Різдва
Христового з захопленням описував цю величезну, вкриту лісами та порізану і
омиту протоками Дніпра низину грецький історик Геродот. Це було щось на
зразок, писав він, земного раю. Осокори, дуби товсті та гільчасті, верби і
лози, шелюги непролазні, терники і груші, а поміж ними - річки і річечки,
озера, очерет, куга і осока, острови духмяного різнотрав'я. І якщо на
теперішніх лоцманських картах Каховського водосховища густо помічені лише
затоплені лісові вирубки, це далеко не все, що пропало навіки. Пропали річки,
озера та острови, котрі носили неповторно гарні, чудесні й загадково-химерні
імена - Ревун, Лапинка, Підпільна, Похила, Шершава, Темна, Скарбна, Сисина,
Лиса, Савка, Головате, Оріхове, Лопухове, Гредчине, Домаха, Бакланове,
Хомине, Кривеньке, Прищепа, Піскувате, Лебедина, Скажена, Бистрик, Нажора,
Перебій, Бугай, Тарас, Цимбал, Кругляк, Щуче, Чирва, Чабанка, Шарай, Яма
Кота. Канули в Лету і козацькі назви окремих кутків плавнів - Сірківка,
Паліївщина, Васюрине, Степовик, Наливач, Велика Пуща...

Це Як цІла багата і щедра країна зникла з поверхні землі - була і її не
стало. Аби знали ви, скільки городини плодили Дніпровські плавні! Помідори і
огірки, капусту звідси возили горами. Старожили досі розповідають, що ще в
довоєнні та перші повоєнні роки овочі родили тут як з води. А той же Андріан
Кащенко в оповіданні "Великий Луг" писав: "Водилися у водах Великого Лугу
велетенські білуги, ліктів по 18 - три сажні - завдовжки, що ледве шестеро
козаків здужували підняти одну на плечі; попід кручами, в чорториях ховалися
гладкі, товстолобі соми, цілими табунами плавали осетри, севрюги та стерляді;
величезні, ситі коропи та довгі і зубасті щуки виблискували проти сонця
золотою та срібною лускою; косяками грали у воді: судаки, лящі, карасі,
окуні, лини, вугри, тарань, вирезуб, камбала, язь і марена, а від дрібнішої
риби ніколи не була спокійна пелена річки - так часто вона підкидалася з води
на повітря. Неважко було досхочу ловити рибу не тільки сіткою та іншим
причандаллям, а навіть захожій людині голими руками. Раків же малі й дорослі
драли мішками".

Чи ось що розповідав професору Дмитру Яворницькому 116-літній дід Розсолода
зі згодом затопленого села Чернишівка: "А бджоли було тієї! А меду! Мед по
пасіках, мед і по зимівниках, мед і по бурдюгах - так і стоїть, було, у
липовниках: скільки хочеш, стільки й бери. Більше всього від диких бджіл.
Дика бджола, було, скрізь сидить, за нею і проходу не було. А лісу того!
Бузина, свидина, вербина, дуби, грушиння. Груш, було, як напада, так хоч бери
граблі та горни валки. Так і лежать на сонці, поки не попечуться. Солодкі
такі були, так патока з них і тече...

А звіру та птиці? Вовки, лисиці, барсуки, олені, дикі кози, зайці, чокалки,
виндихи, куниці, ховрашки так одні за одними і біжать або так і плазують по
траві. Вовків така була сила, що їх кийками били, а з їхніх шкір чоботи
носили та кожухи шили. Були ще й вепрі, дикі свині, такі гладкі та здорові по
плавнях шниряли. Були й дикі коні: вони цілими табунами ходили. А що уже тієї
птиці було, так боже праведний! Качок, лебедів, дрохв, хохітви, гусей, диких
голубів, лелек, журавлів, чайок, тетервиків, куріп'ят - так хо-хо-хо! Як
підніметься птиця з землі - сонце застеля, а як сяде на дерево, то й гілля не
видно, а як спуститься на землю, то й вона, наче долівка, так і зачорніє".

І вже учениця з села Покровське колись записала спогади свого дідуся: "В
степу ж поближче до плавнів старалися сіяти жито та пшеницю. Засуха вдарить,
чуємо, що десь все вигорає, а у нас ідуть дощі. Або й немає дощів, у людей
землю поб'є на карти, на тріщини такі, що в них пролазили долоні, а у нас
розгорнеш пшеницю, а біля корінців волого. Чого воно так виходило, ніхто й не
думав. Родить, і слава богу"...

Отож зрозуміло, що в плавнях Великого Лугу запорожські козаки не лише
переховувалися та будували свої Січі. З Великого Лугу і його околиць вони
мали для себе не тільки харчі, а ще й прибутки за продажі лишків. Вивозили їх
до Цісарщини, зграями прибували сюди крамарі з Польщі, Московщини, Німеччини
та Туреччини. Причому, як писав А. Кащенко, "про запаси їжі для себе мусив
дбати кожен курінь, і щоб козаки не збиралися гуртом до наймиліших їм урочищ,
курінні отамани раз на рік тягли жеребки, кому де ловити рибу й полювати". І
далі Кащенко свідчить, що "запорожське товариство обережно та розумно
користувалося багатствами Великого Лугу - не винищувало дрібної риби, не било
молодої дичини". А в останні дні існування своєї Січі - у 1775 році - "із
сльозами на очах та нудьгою в серці покидало Великий Луг".

- Прощай, батьку, Великий Луже, - сказали козаки. - Не звели ми тебе,
зберегли, не зведе й ніхто, поки світ сонця...

На це надіялися запорожці, та не по-їхньому, як ми тепер знаємо, вийшло.
Нищення, плюндрування Лугу почалося, ще коли у кінці 1932 року перегородили
Дніпро Дніпрогесом. Саме невдовзі після цього місцями там і тут у плавнях, на
мілководді, вперше і почав "цвісти" Славутич. Чому, з якої речі? А з тієї, що
Дніпровські пороги з давніх давен правили за бездоганний і безвідмовний
природний механізм очищення і збагачення киснем дніпрової води. У протоки,
озера і річки плавнів фактично надходила чиста, як божа роса, джерельна вода.
Вона була чистішою і безпечнішою, набагато озоннішою, ніж та очищена питна,
яку зараз у нас продають на розлив. Це ніяке не перебільшення задля красного
слівця чи враження - це факт, доведений екологами міста Нікополь. Правда, їм
відмовили в реєстрації сенсаційних результатів досліджень. На тій підставі,
що в Україні наразі... не існує державних стандартів питної води. В Україні у
дії зараз так званий пороговий принцип нормування її якості. Він передбачає
"використання систем гранично допустимих концентрацій забруднювальних речовин
у воді". Тобто буде їх більшати, будуть "пом'якшуватися" і допустимі норми -
і так далі. Хіба це не наслідок і затоплення Дніпровських порогів?

Адже як тільки пороги сховалися під товщею озера ім. Леніна, у плавнях низу
Дніпра відразу почався мінятися мікроклімат. Стали біднішати їхні фауна і
флора. Будівництво ж Каховського водосховища взагалі не порахувалося з
плавнями. Якщо хочете знати, юний Олексій Артеменко у 1953 році не давав на
околиці Нікополя насипати дамбу не просто з відчаю. Він тоді довідався, що
насправді вносилося кілька різних варіантів-проектів створення моря. І деякі
з них передбачали повне або часткове збереження плавнів. За одним, скажімо,
пропонувалася озерно-протічна система водойми з постійним коливанням у ній
рівня води. Отож зі збереженням озер, протоків та річечок, котрі тут впадали
у Дніпро. І лісових масивів також. Але для цього потрібно було будувати
мережу насосно-перекачувальних станцій, на експлуатацію яких знадобилося б
майже стільки електроенергії, скільки її і мала виробляти майбутня Каховська
ГЕС. Ясна річ, що для тодішніх перетворювачів природи це була загроза
здорового глузду: чи ж варта така потворна шкірка вичинки? І всі кінці вони
вирішили сховати у воду...

Уже недавно Артеменко забажав дізнатися: які ж інші варіанти створення
Каховського моря все-таки існували? Звернувся з цим у київські кабінети
влади. І отримав відповідь, котра його ошелешила: "Дніпровський каскад з 6
штучних водосховищ, - повідомили Олексію Івановичу, - побудований з 1927 по
1978 рр. за розпорядженням керівництва колишнього СРСР як водний об'єкт
особливо важливого воєнно-стратегічного (?) значення, тому вся інформація по
ньому глибоко засекречена і до цих пір не передана Україні відповідними
спеціалізованими та військовими відомствами Росії". Отож вдовольнити, мовляв,
ваш інтерес не маємо можливості - ми б і самі хотіли це знати.

Так Артеменко і його однодумці самотужки відшукали в архівах карту-проект,
датовану ще 1931 роком. Її уже тоді було підготовлено як схему до одного з
проектів Каховського водосховища. Підписано так: "Державний інститут з
проектування гідротехнічних споруд НКС СРСР". І можна тепер бачити, що за цим
проектом мислили великими валами-дамбами відгородити від затоплення 50 тисяч
гектарів Конських плавнів, 36 тисяч Базавлуцьких і 20 тисяч гектарів
Кам'янських.

- Але вибрали і втілили найгірший варіант, - підводить риску Олексій
Артеменко. - Такий, який мало не 150 тисяч гектарів колишніх плавнів
перетворив у стояче й смердюче болото. Пам'ятаєте, Олесь Гончар писав, що
пілоти літаків, пролітаючи над Каховським морем, затикають носи? А як нам, що
живемо на його берегах?..

Микола НЕЧИПОРЕНКО, власкор "Сільських вістей".

Дніпропетровська область.

(Закінчення в наступному номері).

"Сільські вісті" 2006.10.12